Два фронти однієї війни, або Як це жити у зоні бойових дій

Кожен підрозділ має свій архів історій про взаємодію із місцевим населенням. Ці історії різні, але зазвичай їхні компоненти збігаються у певній послідовності: ворожість, страх, недовіра, дружба. Не бракує таких спогадів і в екіпажу медичної команди швидкого реагування «Вітерець».

У 2014-му в Очеретяному до керівниці «Вітерця» Галини Алмазової звернулася продавчиня єдиного магазину, що працював на тлі знищеної інфраструктури: «Галю, у нас тут живе жінка, мати-одиначка, у неї троє діток, і найменший сильно захворів. Медикаментів немає. Виїхати вона не може, з’їздити привезти теж не може, у малого температура тримається під 40 вже дві доби. Чи можете допомогти?». Попри те, що «швидкі» «Вітерця» заточені під поранених, волонтери відгукнулися.

Заїхали в Бахмут, окрім необхідних ліків, накупили продуктів і дитячих речей. «Привезли, продавчиня зателефонувала тій жінці, вона підійшла, – згадує Галина. – Вона так на мене дивиться, коли ми все вивантажили, і каже: «Чому ви до нас такі добрі?«. «Ви», до «нас» – зауважте! Мене це так різонуло, я розгубилася.

Може, – кажу, – тому, що ми люди?

На базі у Бахмуті, де екіпажі «Вітерця» могли перепочити, випрати речі і прийняти душ, волонтерам спершу були не раді. Настільки, що часом перерізали дроти. Аж поки якось до них не підійшла літня жінка. Її чоловік – інсулінозалежний.

«Інсулін – це була державна програма, вони отримували його з Донецька, – розповідає Алмазова. – Донецьк уже був окупований, і вона не могла дістати інсулін. Вона побачила нашу «швидку», підійшла зі сльозами на очах: «Допоможіть, у мене лишилося на два дні, і все! А потім я не знаю, що робити…«. Я передзвонила в Київ, нам швиденько відправили інсулін. І з того моменту вони як бачили нашу машину, підходили – ми їм давали медикаменти, якісь продукти, нам багато привозили волонтери: консерви, шоколадки, локшина, каша – вони дуже сильно змінили своє ставлення! Потім місцеві чатували на нас під будинком, коли ми поверталися: «Ви ж дивіться, нас не кидайте!». Приносили нам теж продукти (перед Новим роком чоловік приготував холодець), яйця…».

Взаємодія із місцевими – це ще один фронт. Це про людяність. Про налагодження мостів. Про відновлення довіри.

Я дуже часто бачила, як міняються місцеві жителі, змінюють своє ставлення до нас,
– ділиться Галина.

Звісно, історії, пов’язані з місцевим населенням, бувають і зовсім іншими. Як, наприклад, про банку меду зі смертельним «сюрпризом» у Станиці Луганській. Однак хотілося б, аби більшало саме таких. А підтримати тих, хто прокладає «мости», можна тут.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *